Пустіть за поріг
Основна тема, над якою наразі розмірковують аграрії – це тема землі. А все тому, що сьогодні великі агрохолдинги зіткнулися з проблемою подолання порога продуктивності: скільки б грошей вони не вкладали в землю (добрива, хімікати, насіння), урожайність росте лише до певного моменту, а потім настає стадія так званого «плато». У випадку України ця ситуація погіршується також через здирницьке ставлення до земель у минулому. В цьому плані невеликі фермерства завжди були більш зрілими: вони не виснажували ґрунти, думаючи категоріями сезону, а дбали про землю, щоб залишити її онукам і правнукам.
Що ж, доводиться визнати, що які б класні чорноземи у нас не були, дбати про них усе ж потрібно. Дбати і пізнавати. Наразі вже почали створювати карти полів, аналізувати стан ґрунту: наскільки він пухкий, який вміст корисних речовин, яка флора. Ці дані поки що є фрагментарними, їх мало, вони не враховуються системно. По суті, тільки агроном знає на смак і колір ту ділянку землі, яку він обробляє.
Точне землеробство – це прекрасно, дрони і знімки із супутників – просто must have. Проте проблема підвищення продуктивності агровиробництва є системним питанням. І підходити до нього треба через комплексне планування та контроль, через оптимізацію та цифровізацію бізнес-процесів – тобто з концепцією intelligent enterprise (розумного підприємництва).
Отже, що нам потрібно змінити, щоб показати всьому світу блиск пшеничного колоса чи протеїнову силу яйця?
Село і люди
Цифровізація цифровізацією, але починається все не з цього. Розрахувати кількість добрив чи нагодувати худобу може й автоматика, але біля керма повинна стояти людина. І чим складнішим є алгоритм керування підприємством, тим якіснішим має бути трудовий ресурс, що нею управляє.
З відкриттям кордонів аграрії безпосередньо зіткнулися з проблемою нестачі інтелектуального фонду – кваліфіковані кадри почали виїжджати за кордон. Питання «чим заманити фахівців у село?» було завжди, але наразі воно стоїть ще гостріше. Наші агрокомпанії конкурують за мізки – і не тільки фінансово, але й через умови праці, технології, налагоджені процеси. Інші країни це вже переросли, тому в той час як наші фахівці виїжджають до Болгарії та Польщі (і не завжди легально), місцеві аграрії вже давно працюють на полях Англії та Німеччини.
На наших же полях залишаються лише ті, хто задіяний у ручній праці. Отже, маємо таку статистику: в Америці тільки 2% населення працюють в агровиробництві – і вони повністю забезпечують внутрішні потреби, ще й експортують, а в Україні їх 17,5% лише за офіційними даними. Водночас тільки кожний сьомий із працівників вітчизняної агросфери має повну вищу освіту.
Причини слід шукати в різних підходах. У розвинутих країнах витрати на підготовку кваліфікованого працівника у два з половиною рази більші, ніж на матеріальне оснащення одного робочого місця. У нас працівник зазвичай розцінюється не як джерело унікальних компетенцій і конкурентних переваг, а як один із факторів виробництва, який збільшується пропорційно до зміни площ сільськогосподарських угідь і залученої техніки. Отже, разом з покращенням умов роботи в сільському господарстві слід переглянути й саму суть трудового ресурсу.
Паспорт для Мілки
Тоді як ще не всі наші кадри працюють легально, корови Швейцарії мають не тільки власні паспорти, а й детально прослідкований родовід. Це також стосується продуктів харчування рослинного походження – чи не кожний колосок має свій паспорт та інформацію з приводу того, на якому полі, яким фермером і яким способом його вирощено. Всі дані збираються з пристроїв технологією інтернета речей (IoT).
Одним з перших кроків до українського traceability (простежування) стала стаття 22 Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів». Згідно з нею, кожен оператор ринку має визначити, які партії сировини та від якого виробника він отримав і кому ці партії готової продукції відправив. На наших полицях уже можна зустріти товари з простежуванням.