Угода про зону вільної торгівлі, яку підписано з країнами ЄС у 2016 році, відкрила нові можливості для українських аграрних компаній. І деякі виробники вже скористалися ними на повну – згідно зі звітом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, у серпні цього року маємо повністю використані тарифні квоти на кукурудзу, мед, виноградний та яблучний соки, цукор, оброблені томати, крохмаль, м’які сорти пшениці, пшеничне борошно, ячмінне борошно й крупу, вершкове масло та молочні пасти.
Звучить круто, але наразі лише 128 підприємств мають право на торговельні преференції для експорту в країни ЄС – а як бути з рештою 40 тисячами агро- та продовольчих бізнесів? До того ж, крім очевидного браку квот, на шляху до звабливого європейського ринку перед нашими аграріями стоять і менш очевидні ускладнення. Ще й подекуди більш клопіткі.
1. Кредити – фермам, інвестиції – холдингам!
Непрозорість ведення бізнесу та корупція відлякують іноземних інвесторів – і це відчутно пригальмовує розвиток великих аграрних компаній. Що стосується невеликих фермерських підприємств, то найбільший їх головний біль – це висока вартість кредитних коштів. Малі та середні українські аграрії просто не можуть собі дозволити переоснащення на рівні техніки і технологій, а це прямо знижує їх ефективність. Отже, маємо ситуацію, коли частка фермерів у структурі аграрних компаній становить більш як 70%, а їх вклад у виробництво – це лише 6–8%. Для порівняння: в Німеччині фермерські господарства забезпечують 50% усієї сільськогосподарської продукції.
2. Європейська Галя балувана
Поки що далеко не всі наші підприємства готові експортувати товар належної якості – вимоги країн ЄС значно жорсткіші, і товар, що успішно пройшов перевірку у нас, можуть забракувати в європейських хабах. Трапляються випадки скарг від іноземних покупців щодо наявності шкідників у зерні чи слідів антибіотиків у молочній продукції. Крім якості, товар має відповідати нормам маркування, пакування, екологічним вимогам тощо.
3. Дорогу аграріям!
В українських аграріїв на логістику врожаїв до порту йде майже 30% усіх виробничих витрат, коли у країнах ЄС цей показник не перевищує 12%, а у США – 9%. Одна з основних причин – корупція у системі залізничних перевезень. Чудовою альтернативою могли б стати дешеві річкові перевезення, але відповідний водний транспорт переживає погані часи. Залишається державна залізниця, яка до того ж неспроможна гнучко підлаштовуватися під потреби аграріїв, особливо в «гарячий» період збирання врожаю. Великі холдинги на кшталт «Кусто Агро», LNZ Group, «Астарти» вже інвестують у власні парки вагонів, решта ж підприємств змушені використовувати більш дорогий автомобільний транспорт.
4. Немає папірця – немає експорту
Це те, що насправді дуже здорожчує вартість експортних операцій, а отже, і кінцевої продукції. Згідно з дослідженням Міністерства економічного розвитку і торгівлі «Як реалізувати експортний потенціал України за умов глобалізації», сьогодні для оформлення товару на експорт потрібно 11 документів – а це 667 доларів та 127 робочих годин. І половина цього часу витрачається саме на підготовку документів.
5. Поворот не туди
Ще одна проблема українських аграріїв – це непоборне бажання швидких грошей. З цієї причини в нас є перспективні, але недорозвинуті галузі – наприклад, ягідництво і садівництво, які потребують тривалої окупності вкладів: від 3 до 5 років (пруф). Також у сільськогосподарському секторі продовжує переважати вирощування зернових і технічних культур, коли можна було б змістити фокус на виробництво товарів з більш високою доданою вартістю.
Борітесь і поборете
І все ж є чим пишатися. З червня 2018 року по травень 2019-го, Україна, попри все, зміцнила свої позиції як агроекспортер у країни ЄС. Обсяги експорту агропродукції сягнули 6,5 млрд євро – і це «бронза», в абсолютних цифрах нас випереджають лише США (12,96 млрд євро) та Бразилія (11,7 млрд євро). Проте саме за обсягами зростання експорту до країн Євросоюзу (173 млн євро) українці за останній рік побороли всіх конкурентів.
Але чим ми за це платимо? Згідно з даними FAOSTAT, середня врожайність зернових культур у нас майже в два рази нижча, ніж в аграрних підприємствах США і країн Західної Європи. Отже, викликає занепокоєння (та ще й яке) те, що нинішні успіхи чималою мірою досягнуті за рахунок екстенсивного виробництва. І ми вже стикаємося з наслідками: сьогодні майже 40% орних земель в Україні є виснаженими або підлягають рекультивації. На додачу до цього, 57,5% ґрунтів схильні до ерозії. У перспективі це серйозно загрожує нашим успіхам на міжнародній аграрній ниві і точно компрометує екстенсивний підхід до ведення агробізнесу.